Головна » Соцiум

ДВІ ВІЙНИ ВАСИЛЯ ХАПКОВА

9/11/2010

92 роки життя – це вже ціла епоха. Людина, котрій Господь відміряв такий вік, для нащадків вже справжній живий підручник історії. Бо ж на власні очі бачила вона життя країни, зміну епох та поколінь, прихід та згасання диктаторів. Один з тих, хто може про все це розповісти – боярчанин Василь Іванович Хапков, на долю котрого випало дві війни – Фінська та Велика Вітчизняна. Обидві залишили у його душі та на тілі незагойні рани. Від першої на згадку залишився шрам на руці. А від другої ще й осколок у голові.
Він народився у Володимирській області. Предки його були свідками і безпосередніми учасниками славетних історичних подій. Прапрадід, приміром, брав участь у повстанні Омеляна Пугачова, за що йому відрізали вухо. Так його й прозвали на селі: «порване вухо». Дід брав участь у російсько-турецькій війні. Прийшовши додому, він заснував пасіку, яка перестала працювати тільки років 30 тому. Бо обслуговувати її вже було нікому. Тоді ж, завдяки дідовій спритності, їх прізвище змінилось. Оскільки село було вільне, то поміщик приїздив сюди, щоб домовитись про купівлю пшениці, сіна тощо. Й саме дід Василя Івановича першим уклав найвигідніші домовленості. «Захапав», як казали на селі. Батьки Василя Івановича також працювали у поміщиків, заробляючи копійчину. Та от чудасія – над ними не знущались. Навпаки, приміром, поміщиця навчила маму Василя Хапкова грамоті. Батько також надивився, як господарює поміщик Салтиков. А незабаром в село прийшла Радянська влада. Певний час люди жили по-старому. Але почали створюватись колгоспи. Й комітет бідноти, за традицією того часу, обрав головою колгоспу не найздібнішого, а… найбіднішого. На що Іван Васильович привселюдно зауважив: «Кого ви призначаєте? Горобця, котрий окрім як крилами махати нічого не вміє (новий голова колгоспу при розмові активно жестикулював)». За такі висловлювання Іван Хапков ледь не потрапив до білих ведмедів. Його встигли попередити про арешт й він разом з родиною втік з села. Незабаром родина перебралась до Москви. Василь вступив до фабрично-заводського училища. Працював на заводі. До армії його призвали восени 1939 року. Й одразу ж потрапив на Фінську війну. Тут був поранений. При чому навіть не вступивши в зіткнення з ворогом. Просто, коли чекали на наступ, мав необережність себе демаскувати. Й тут його помітив снайпер. Куля потрапила в руку.
Незабаром Василь Іванович вступив до Пуховицького піхотного училища, що під Мінськом. Напередодні війни училище було переведене у місто Великий Устюг. А менше ніж за місяць почалась війна. Мінометну частину переправили на півострів Рибальський. Тут викрились всі недоліки підготовки командирів Червоної армії. Наприклад, командир роти не знав навіть, як подати команду. Про хоч якісь навчання та стрільби навіть мови не йшло. А восени почався наступ 12-ї морської бригади. Й підрозділ, у якому служив Василь Іванович, відправили на допомогу морській піхоті. Тут він і був поранений. А сталось все досить безглуздо. Прибіг боєць й доповів, що одну з рот німці затисли біля урвища. Щоб хоч якось допомогти товаришам, мінометники вивели міномети на пряме наведення й відкрили вогонь. Й ось тут командиру відділення здалось, що боєць повільно опускає міни у ствол міномета. Він підбіг до солдата сам вхопив дві міни й вкинув одну міну, а за нею одразу іншу. Грубе порушення правил безпеки призвело до трагедії. Перша міна не встигла вилетіти на неї впала друга й міномет вибухнув. Винуватець трагедії загинув одразу. Василь Іванович отримав важке поранення й втратив свідомість. Чим закінчилась операція він так і не дізнався, бо очуняв вже у медсанбаті. Після лікування був направлений у Кіровськ на навчання до артилерійського училища. Після його закінчення Василь Іванович служив аж до 1944 року у Заполяррі заступником командира мінометної батареї.
- Як такої війни в нашій місцевості не було, – пригадує Василь Іванович, – були обстріли, солдати ходили в розвідку, але пекельних боїв не було. Нам взагалі давали один снаряд на день. Тому ми й мали економити. А коли почався наступ, то у нас назбиралась величезна кількість снарядів. Німцям, скажу я вам, було в цій ситуації непереливки.
Під час наступу наші війська прогнали ворога аж на 200 км територією Норвегії. Після цього мінометників передислокували в Європу. Воював Василь Іванович на озері Балатон, звільняв Відень. При звільненні столиці Австрії Василь Іванович був знову поранений. 9 травня він зустрів у шпиталі. За участь у військових операціях В.І. Хапков був нагороджений Орденом Червоної Зірки, двома Орденами Вітчизняної війни другого ступеня та медаллю за звільнення Заполярря.
Не пощастило двом братам Василя Івановича, які загинули на фронті, один зник без вісти. Мати від такого удару так і не оговталась. Пішла з життя у 50-х роках.
Після війни ще тривалий час служив в армії. В тій же мінометній частині. Полк підтримував 107 повітрянодесантну дивізію. Після закінчення бойових дій він так і залишився у складі десантного підрозділу. Так Василь Іванович й став десантником. На його рахунку 46 стрибків з парашутом. Двічі під час стрибків ледь не загинув. Рятувався якимось дивом.
У 1955 році М. Хрущов провів скорочення армії (за яке його, до речі, й досі клянуть тисячі офіцерів, бо ж їх тоді просто викинули на вулицю, вони так і не отримали ні законних квартир, ані військових пенсій).
Нині Василь Іванович мешкає у Боярці. Пам’ятає про свої бойові будні, згадує бойових побратимів. Й дуже радіє, коли до нього приходять гості. Бо ж долі останніх ветеранів Великої Вітчизняної зараз мало кого цікавлять. На жаль.
Євген ЛЕВЧЕНКО

--> -->